Олександр Бойченко: Якщо все так добре, то чому все так погано?

23 вересня 2014, 09:16 | Опублікував: | Категорія: Важливо, Роздуми
Поділитись:
facebook В Контакте twitter

Різниця між законами від 16 січня та законами від 16 вересня полягає в тому, що перші чітко відділили «нас» від «них», другі ж – і то якось вельми туманно – відділяють «нас» від «нас». Тоді, у січні, все було зрозуміло: хто за драконівські закони, той «вони»; хто проти – той «ми». Тепер, у вересні, далеко не кожен із «нас» може сам собі пояснити, де «ми», а де «не ми». 

Олександр Бойченко: Нах Остен

Юрій, наприклад, Луценко – це ж «ми»? І не просто «ми», а найреволюційніші «ми». А він тим часом називає закон «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» дуже важливим і твердить, що «ми нічого не програли», бо, навпаки, «повної поразки» зазнав план Путіна. Сергій натомість Тарута, будучи значно поміркованішою, щоб не сказати сумнівною частиною нашого «ми», розпачливо запитує: «Для чого гинули наші хлопці?». Спектр «експертного» оцінювання прийнятих 16 вересня законів коливається від цілковитої капітуляції перед Путіним до найбільшої в історії перемоги України над Росією. І всі ці взаємовиключні оцінки даємо «ми» – ті, хто досі був по один бік барикади. Як у такій ситуації залишитися при здоровому глузді?

А власне. Може, саме на нього – на бодай мінімальний здоровий глузд – і варто покладатися? Абстрагуючись від суто зовнішніх ознак, як от заслинена борода і розфокусований погляд, головна відмінність між сяким-таким гомо сапієнсом і клінічним ідіотом полягає в умінні (або ж невмінні) пов’язувати між собою причини й наслідки, дії та результати цих дій. Сякий-такий гомо сапієнс – на відміну від клінічного ідіота – не мусить щоразу пхати голу руку в баняк з окропом, щоб довідатися, пече чи не пече: він здатен пережити результат своєї дії в уяві – і, відповідно, не діяти з максимальною шкодою для самого себе.

Коротше, як людина, що завжди виступала проти збройного вирішення конфлікту на Донбасі, я мав би позитивно сприйняти президентсько-парламентські кроки, спрямовані на досягнення миру. Тим більше, що воювати проти Росії ми не маємо чим, а наших найактивніших добровольців українське військове керівництво у блискучій взаємодії з донбаськими сепаратистами та російськими спецпризначенцями майже повністю винищило. Тому – так, я за припинення вогню. Я лише не розумію, чи нам справді аж так необхідно було пхати руки в баняк з окропом? Чи ж ми всі в один голос не заявляли, що кровожерна путінська Росія не зупиниться ні перед чим, аби лише не відпустити Україну зі своїх імперських обіймів? То на що ми в такому разі розраховували? На перемогу в повномасштабній війні з Росією? І це – не маючи жодних шансів на збройну підтримку з боку Заходу, зате маючи у своєму складі території, заселені мільйонами україноненависників? Якщо так, то розумовий рівень заслиненого ідіота перебуває на недосяжній для нас висоті.

Ага, мовби чую в’їдливе запитання: а що можна було зробити? Можна і треба було діяти на випередження. А саме: не чекаючи російського вторгнення, проводити референдуми під міжнародною егідою, визнавати відокремлення тих територій, які справді за нього проголосували, і починати реформувати ту (до слова, гарантовано більшу) частину колишньої соборної України, яка прагне рухатися «геть від Москви» і поближче до Європи. Ясно, що завжди хочеться більшого, але коли досягти одночасно двох цілей неможливо, доводиться вибирати, котра з них для нас важливіша. Тобто ясно, що в ідеалі хотілося б і зберегти всі території, і провести необхідні для євроінтеграції реформи. На жаль, іноді – зокрема на нинішньому етапі нашої історії – можливим є тільки щось одне: або Донбас, або реформи і Європа.

І саме тому, хоч я мав би позитивно сприймати будь-які президентсько-парламентські миротворчі зусилля, закон від 16 вересня «Про особливий порядок…» і так далі видається мені катастрофою для цілої України. Викинувши з цього закону традиційну і позбавлену найменшого змісту законодавчу риторику, отримуємо ось що: упродовж наступних трьох років керуватимуть Донбасом терористи-сепаратисти, а «цільові кошти» на відбудову регіону перераховуватимуться з державного бюджету України. Чи в когось є сумніви, що кошти ці осідатимуть у кишенях деенерівців-еленерівців, тоді як населення нарікатиме за надто повільні темпи відбудови та черговий виток бандитизму на центральну владу?

Далі. Оскільки на Донбасі запровадяться «особливий порядок самоврядування» та «добросусідські відносини з адміністративно-територіальними одиницями Російської Федерації», то вже й ідіот із розфокусованим поглядом може передбачити, що на практиці там безроздільно пануватиме російська пропаганда. З іншого боку, оскільки Донбас формально вважатиметься частиною України, звідти знову до Верховної Ради пролізе вся та пропутінська сволота, яка давно повинна висіти в Києві на арці російсько-української дружби.

Еге ж, нам дуже потрібен мир – заради того реформування країни, якого вимагав Майдан. Біда однак у тому, що з таким «особливим» Донбасом на шиї ми не матимемо ні миру, ні реформ. А якщо все це потриває визначені законом три роки, то й узагалі держави Україна. Хіба що наважимося хоч раз зіграти з Путіним на випередження і спробуємо перекласти влаштовану ним проблему на його ж голову. Але чи наважимося?

comments powered by HyperComments
Полиграф Полиграфыч
2016-04-08 00:25:44
Как ни как, а ребята большие молодцы, радуют очень умными высказываниями, особенно десант http://s-url.in/mVPQM, ну реально выстрелил поэзией...