Сила ворога у нашій слабості

3 вересня 2014, 20:47 | Опублікував: | Категорія: Важливо, Світ, Статті
Поділитись:
facebook В Контакте twitter

Після засідання 30 серпня Європейської ради (саміту ЄС) ситуація дещо прояснилася. Однак картина, яка постала перед очима, далеко не втішна. Та все ж тверезе бачення ситуації завжди краще, ніж ілюзії. Тверезе бачення може підказати шлях до порятунку. Ілюзії неминуче призведуть до краху.

Дипломати і представники держави, звісно, і далі мають демонструвати оптимізм та переконаність у тому, що цей саміт і попередні дії ЄС дали надію.

Але аналітики можуть подивитися на ситуацію більш відкрито.

На реальну ситуацію можна подивитися з нашої, української, перспективи.

А можна – з Європейської чи й світової.

Висновок перший

Європейський Союз  виявився і організаційним, і моральним банкрутом. Європейський Союз просто боїться Росії. А тому готовий зрадити не лише Україну, але й самого себе.

Боїться у трьох аспектах:

У військовому/оборонному аспекті ЄС, традиційно ховаючись під парасольку НАТО, в якому країни ЄС не відіграють основної ролі, виявився неповноцінним. ЄС постав після розвалу СРСР у однополярному світі з єдиним геополітичним (а отже, й військовим) гегемоном – США. На жаль, творці ЄС гадали, що цей час триватиме вічно. Що США вічно забезпечуватимуть безпеку ЄС. Що можна всі видатки щодо своєї безпеки скорочувати до безкінечності, що можна покласти всю відповідальність за ситуацію у світі на США – бо ж вони цього хочуть.

Проект ЄС навіть не передбачав жодної власне ЄСівської системи безпеки. Правда, років десять тому були спроби говорити про якусь європейську безпекову систему – але на словах все й закінчилося.

Творці ЄС були наївно переконані, що світ став зовсім травоїдним, що постмодерний рай, про який торочили мудрі професорки по університетах, скасував людське страждання, людську глупоту і людську кровожерність.

Путін повернув ці стада травоїдних до реальності. Зрештою, він ніколи і не приховував, що хоче реваншу, досягнути якого не можна, не перегризаючи горло то одній жертві, то іншій.

Травоїдні не могли у це повірити і все ховалися у кущі. Згадайте кадри, як смішний, але гордий з себе пінокіо-саркозі спускається по трапу у Тбілісі у серпні 2008 року – гордий, бо виглядає як метросексуал і «привіз мир», який полягав у освяченні розчленування Путіним Грузії. Така собі карикатура на лорда Чемберлена, який «привіз мир» Європі 1938 року.

Потім травоїдні не могли (не хотіли) повірити, що в Європі можливе щось таке, як анексія території розміром з Чехію. Йдеться про Крим. Теж ховалися від факту по кущах.

Далі травоїдні не могли (не хотіли) повірити, що, віддерши від України Крим, Путін піде далі. Бо ж то не Путін півроку воює на Донбасі, звісно. Якщо ні – то докажіть. Бо ж де докази? І т.д. Одним словом, травоїдні розбіглися по кущах.

А коли Путін, знущаючись, перед і під час «чаювань» травоїдних у Мінську, знаючи, що з супутників все видно, масовано попер в Україну колонами регулярних військ, травоїдні, зі страху обливаючись потом, боязко та з почуттям власної вини (бо таки побачили таке!!!) подавали йому свої пітні лапки.

Одним словом – король виявився голим. Європейський Союз як проект виявився безборонним, а тому безсилим. І не лише тому, що не хоче вступати ні в яку боротьбу і відчайдушно боїться. Так, не хоче і боїться. Однак і ресурсів, які потрібні для протистояння такому наглому узурпатору, він не має.

Не має ресурсів і в технічному сенсі, і в моральному. Європейці не мають відповідної такому геополітичному проекту безпекової системи. Не про НАТО йдеться. І європейці не готові боротися ні за що. Ні за себе, ні тим більше за якісь абстракції – як-от демократія, свобода, права людей і т.д., про які багато говорять. Чи таку далеку країну, як Україна.

А тому у мене є глибока непевність щодо того – а чи проект, який не здатен сам (без США та його союзників у ЄС, як-от Велика Британія) себе захистити – насправді має перспективу як проект самостійний?

Чи завжди буде припряжною конячкою біля американської колісниці?

У економічному аспекті ЄС 30 серпня проявилася дитяча інфантильність цього проекту. А також дикий егоїзм. Йдеться про економічний безпековий аспект Європейського проекту.

Ні для кого не є таємницею глибока інтегрованість основного європейського гравця – Німеччини – в російську економіку і глибоке проникнення російського бізнесу в німецьку економіку. А за тим і проникнення у німецькі, чи ширше – європейські – еліти. І це стосується не тільки Німеччини. Хоча головну скрипку грає саме Німеччина. І цю позицію з німецькою педантичністю озвучує німецька канцлерін.

Звісно, Росія більше залежить від експорту до ЄС, ніж ЄС – від Росії. Але обивателі та еліти ЄС абсолютно не готові пожертвувати хоча б чимось. Добробут європейців став їхнім божищем. А тому ними дуже просто керувати. Приклади? Прошу: найменша загроза експорту газу у ЄС може призвести до непередбачуваних для нас, українців, наслідків – боюсь, що ЄС сором’язливо закриє очі на «взяття під охорону українських трубопроводів на всій їхній протяжності». Хто їх охоронятиме, сподіваюся, пояснювати не потрібно. Бо ж потім треба ще буде довго доказувати панам президентам та канцлерам, що трубопровід наш, що країна окупована, що при цьому пролилися ріки крові – а як докажеш, коли вони цього принципово нічого бачити не хочуть. Це, звичайно, якщо ми дозволимо їм «взяти під охорону».

Пещене тіло ЄС не погодиться на ані найменші обмеження чи невигоди. Що, звісно, рано чи пізно призведе до краху такого розманіженого проекту. 30 серпня десятиліттями культивований у ЄС гедонізм та консюмеризм почав трансформуватися у загрозу для самого ЄС. Для стороннього спостерігача, а ми, українці, і є тими сторонніми (може, на жаль, а може, й ні) це стає абсолютно очевидним. Не знаю, наскільки цю загрозу усвідомлюють всередині ЄС. Думаю, є такі, що усвідомлюють – з європейським проектом щось не так. Це я не про всіх тих папуг, що порозсідалися на бюрократичному дереві у Брюсселі. Ті будуть за кавалок сиру до безкінечності повторювати мантри, в які самі не вірять. Поки їх звідти не розженуть вітри історії. Чи бичі історії – як-от кремлівські циніки.

Підсумовуючи – Путін таки прив’язав ЄС до своєї роздовбаної «телеги». Багато говорилося про диверсифікацію енергопостачання. Однак Путін встиг розв’язати війну і показати ЄС його безсилість ще до того, як ЄС цю диверсифікацію завершив.

У моральному аспекті ЄС 30 серпня розписався у тому, що жодної «європейської ідеї», «європейської солідарності» немає. Принаймні щодо України.

За результатами дискусії стало зрозуміло, що Чехія, Словаччина, Угорщина і Кіпр мають свої зауваження щодо розширення санкцій. Бог з ним, з тим Кіпром, який був і, напевно, залишається гаманцем пана Путіна со товаріщів. Але Угорщина після того, як її спробу прорватися до демократії 1956 року роздушила та сама армія, яка зараз нищить Україну! Але Чехія після того, як її спробу прорватися до демократії 1968 року роздушила та сама армія, яка зараз нищить Україну! Що це, як не ніж у спину?

Угорський політичний клас не перестає дивувати своїм праворадикальним божевіллям. То частину Закарпаття їм віддай. То угорську автономію створи – «Це наше чітке очікування від України, яка зараз формується», – заявив прем’єр-міністр Віктор Орбан.

Президент Чехії Мілош Земан, вслід за Путіном, нещодавно заявив, що в Україні триває «громадянська війна», а Майдан був «лігвом бандерівських сил». А прем’єр-міністр Чеської Республіки Богуслав Соботка після саміту просто відрізав: «Дискусії з приводу того, що Україна повинна стати членом НАТО, а також приєднатися до ЄС, не ведуться… Я думаю, що НАТО і ЄС повинні давати реальну надію. Я думаю, що ми зробили великий крок, коли підписали Угоду про асоціацію з Україною… обговорення таких складних питань, як членство України в ЄС та НАТО, не дасть змоги завершити конфлікт на Сході… Вчора ми говорили про те, що санкції мають вплив на економіку, в цьому немає сумнівів, але ці санкції не змінили поведінку Росії на Сході України».

Про одіозного прем’єр-міністра Словаччини Роберта Фіцо і говорити годі: «Я вважаю санкції беззмістовними та контрпродуктивними… Доки ми не бачитимемо ефекту від тих санкцій, які вже запроваджені, немає жодного сенсу вводити нові». Він завжди був проросійським.

Це ті, що проявилися. А скільки краплених карт ще засвітяться у належний момент?

А для ухвалення рішення хоча б щодо санкцій потрібна одноголосна підтримка всіх країн-членів ЄС. Отож Росія завжди матиме ресурс для блокування цього рішення і затягування процесу в безкінечність.

Про військову чи навіть логістичну підтримку взагалі не йдеться. Тут вже взяла голос «Мама Європи» Ангела Меркель і чітко висловилася проти ідеї постачання Заходом озброєнь в Україну: «Ми не хочемо цього робити саме з тієї причини, що не віримо у можливість вирішення цього конфлікту військовими засобами. Отже, ми не повинні створювати враження, ніби поставки озброєнь для зміцнення української армії допоможуть вирішенню кризи».

Тобто ЄС не бачить можливості протистояти російському реваншизму ні економічними санкціями, ні військовим спротивом. Хоча, звісно, говорить про чергові санкції – але як тоді бути з блокуючи ми голосами? Про смішні і чисто символічні 5 баз (знову ж НАТО) на східних кордонах з аж (1) 10 тисячами військових теж якось говорити дещо смішно – чистий символізм – мовляв, тільки руште пальчиком. Рушать. І не пальчиком. І не обов’язково з застосуванням російської армії – «голь на выдумку хитра» – варто згадати хоча б анексію Криму. Путіну вистачить і російськомовного населення, яке становить ледь не половину Латвії.

Але те, що нас «здають» ті, хто ще недавно сидів разом з нами в одному концтаборі, вдвічі гірко.

Висновок другий

Для теперішньої адміністрації США ми теж мало цікаві.

Президент Барак Обама завжди демонстрував байдужість щодо України. Він і тепер (після прямої інтервенції в Україну регулярних російських частин) не бачить можливості насправді реально втрутитися у повзучу анексію України.

З притаманною йому елегантністю та вальяжністю, поспілкувавшись після відпустки з Ангелою Меркель, він розставив всі крапки над «і»: «У наші плани не входить воєнна конфронтація між Росією та США у цьому регіоні».

Такий сухий залишок.

Хоча, звичайно, ми «пліч-о-пліч». Хоча, звичайно, ми надамо несмертельне обладнання. І т.д., і т.п.

Очевидно, що у Барака Обами після кампанії в Іраку та Афганістані немає ніякого бажання потрапити в нову халепу. У всіх своїх кроках він був американським ізоляціоністом. Заповідав якісь неймовірні соціальні революції в самих США – нічого з того не вийшло. А тут і завершення каденції не за горами.

Однак ізоляціонізм і відсутність широкого бачення світу залишилася. Як свого часу у більшості політиків США напередодні та на початку ІІ Світової війни.

Отож, де після цього подвійного розчарування опинилася Україна?

Є два варіанти:

Перший – якщо вдатися до історичних аналогій – то це ситуація Польщі 1 вересня 1939 року. Союзники неначе є, але нічого не роблять. Обмежуються словами. Навіть якщо ці слова – оголошення війни Німеччині. Бо ж окуповування Польщі Німеччиною, а потім і СРСР не зупинялася ні на хвилину. Що робив уряд Польщі – відчайдушно опирався і втягував у війну своїх союзників Францію та велику Британію. Тоді вони ще мали ілюзію, що обійдеться окупацією Польщі і всіма можливими способами огиналися, щоб не перейти до прямих військових дій. А даремно. Гітлер робив свою справу і не зупинявся.

Другий – це ситуація Великої Британії, яка 1940 року залишилася наодинці з нацистською Німеччиною. Вся Європа – чи добровільно, чи примусово – підлягла під Гітлера. Наполовину зрадив, а наполовину був розбитий останній серйозний союзник Британії – Франція. Тоді головним завданням Черчіля було втягнути у війну США, в яких буяв ізоляціонізм. Це нагадує те, що Україна має тепер. США та ЄС сплять і бачать, щоб якось позбутися, ізолюватися від того надокучливого конфлікту в Україні. Потрібен був Перл-Харбор, щоб США очуняли.

Яке завдання було в урядів Польщі та Британії в такій ситуації?

І Польща, і Британія всіма силами прагнули інтернаціоналізувати конфлікт – втягнути у нього, і то не на словах, а на ділі своїх союзників.

Яким чином? Можна «сотрясати воздухи». Що і робить наша дипломатія та белетристи на зразок мене. Однак ці лементи на даній стадії розвитку конфлікту вже нічого не дають.

Втягування союзників у спільну оборону в умовах, коли йому комфортно і безпечно (так вони гадають), можливе тільки тоді, коли вони теж відчують певний дискомфорт.

Про який дискомфорт може йтися?

Про нерегулярність чи й взагалі припинення транзиту газу та нафти до ЄС – ну от не йде вона, і все тут.

Про можливі екологічні катастрофи, що можуть вибухнути в результаті військових дій, які (о диво!) поширюватимуться територію ЄС.

Про гуманітарні катастрофи, які наводнять країни ЄС бездомними та голодними втікачами безвідносно до візових рестрикцій, які мають рятувати «маньяну» щасливих обивателів ЄС.

Про (страшно сказати!) відчайдушні спроби радикальних оборонців захищатися без огляду на інтереси споживачів ЄС (!) – як це робить Ізраїль.

Про загальну територіальну мобілізацію – принаймні там, де це дозволить настрій місцевого населення – як у тому ж Ізраїлі чи Карабасі.

Про відчайдушну і справді повну мобілізацію українських діаспор у США та Канаді – попри їхню розніженість останніх часів (це для республіканської та Демократичної партій у США – знову ж згадаймо єврейський чи вірменський світи).

Очевидно, що діяти слід асиметрично. Він діє неочікувано, з фантазією. Тому і відповідь має бути неочікувана і з фантазією. На очікуване він відповість.

Ворог прийшов на нашу територію. У себе він абсолютно безпечний. Незрозуміло, чому тільки ми маємо відчувати себе у небезпеці.

Потрібно, щоб російське суспільство таки побачило трупи російських солдат. Всюди. Якщо не по російському телебаченню, звісно, то по CNN чи BBС. Ворог має відчути загрозу всередині імперії. На війні як на війні – à la guerre comme à la guerre.

Не потрібно перебільшувати і сили цього ворога. Його сила у нашій слабкості та слабкості наших союзників. А наразі наші союзники, чи тепер вже напівсоюзники, надзвичайно слабкі.

Його сила в куражі і фантазії. Його сила в неочікуваності. У аморальності. У цинізмі.

На це треба відповідати.

У релігійних війнах на це відповідали глибиною віри – як ті рідкісні християни, яких замордували у Слов’янську.

У національно-визвольних війнах  напалмом, який випалював ворогів, було національне почуття, як у Наді Савченко.

У війнах за свободу – громадянське єднання, як у тих росіян, які сьогодні воюють за Україну, а не проти неї.

Ми дещо маємо. Проте для перемоги потрібно незмірно більше.

Ми ще не є у ситуації польської Армії Крайової, яка підняла повстання проти нацистів у Варшаві у серпні-жовтні 1944 року, спливала кров’ю – а на другому березі Вісли за цим спокійнісінько спостерігала армія Сталіна. Чекали, поки нацисти передавлять поляків.

Можливо, наші союзники не повторять цей «подвиг» Сталіна.

Ще можна діяти. Але діяти, а не вторити Путіну, вторити травоїдним чи присипляти самих себе.

Тарас Возняк

Джерело: zaxid.net

comments powered by HyperComments
Теґи: , , ,