Сергій Жадан: сорок років “витримки”

23 серпня 2014, 18:57 | Опублікував: | Категорія: Інтерв'ю
Поділитись:
facebook В Контакте twitter

Його ім’я знайоме всій Європі, на читаннях його вірші разом з ним по пам’яті читає ледве не половина залу, його книги перекладені більше, ніж на десять мов, в його поезію (в нього, звичайно, теж) закохані майже всі дівчата-філологи вітчизняних вузів.

На вимогу харківських “тітушок” стати на коліна – він послав на х..й. Це – Сергій Жадан, без якого вже не можна уявити сучасну українську літературу. 23 серпня Сергію виповнюється сорок років.

Сергій Жадан виступає на мітингу в Чернівцях

Сергій Жадан виступає на мітингу в Чернівцях. Фото molbuk

 До цієї дати INSIDER зібрав душевні історії про Сергія від його друзів.

Юрій Андрухович

Сергій. Перерваний сон

Уявіть собі годин шість напруженої фізичної праці, а потім інтенсивне застілля з великою дозою випитого. Вдома ви опиняєтеся десь не раніше третьої ранку. Нічого, завтра неділя, можна виспатися. З цією втішною думкою ви провалюєтесь у сон. Десь між восьмою та дев’ятою вас активно будять. Над головою мама і вона каже: “Вставай, до тебе якийсь хлопець із Харкова”.

Отак у моє життя, точніше у мій ранковий сон, прийшов Сергій Жадан.

Наперед одні був переїзд дружининих родичів на іншу квартиру. Я свиснув кільком друзям, щоб допомогли, ми тягали меблі та всяку всячину на дев’ятий поверх, а потім, що називається, відпочили. Убийте мене – не скажу, який саме був рік. Однак є впевненість, що це не могло діятися раніше осені 1992-го, як і пізніше літа 1993 року.

Це означає, що Сергієві на той час десь поміж вісімнадцятим і дев’ятнадцятим. Відповідно мені між тридцять другим і тридцять третім. Окей, так і будемо думати. У будь-якому разі це час, коли ми ще жили в моїх батьків.

Звідки у студента з Харкова взялася моя домашня адреса у Франику, я не знаю й донині. Оскільки я не поставив йому цього запитання ще тоді, я більше ніколи його не ставив. Хоч там як, але він мене знайшов. Отак прибув уранці до Франика – і пішов з вокзалу до мене додому.

Як ви розумієте, я цим відвідинам особливо радий не був. У мене бодун,  тахікардія і сильна згага. Ми в ті часи змушені були пити й курити всіляку гидоту з кіосків, це відбивалося. Отже, в такому стані я мав вилізти з ліжка, протиснутися через вітальню, в якій уже засів непроханий гість, до ванної, здійснити якісь необхідні процедури, змити мішки з-під очей і невідь звідки набратися бадьорої ранкової свіжості. До речі, про мою ранкову тогочасну свіжість Іздрик писав якось так, що ніби за нею “вгадуються зіжмакані нічним безсонням простирадла”. Або якось подібно. Ну але тут не про Іздрика, хоч і в нього пару днів тому були уродини.

Так от. Простіше було від усього цього відмовитися, тож я буркнув з-під ковдри “Мене немає”. Однак мама, виявляється, вже сказала нашому гостеві, що я зараз вийду. Можливо, якби вона цього тоді не зробила, ми з Сергієм і досі не зналися б особисто. Тут уявіть собі величезний смайл.

Що ж. Я виповз. Зрозуміло, що це не була поява графа Толстого перед відданим послідовником у приймальному покої в Ясній Поляні. Це було щось інше. Говорив переважно не я (мені було складно), а Сергій. Він справді виявився з Харкова. Він розповідав, що в них там “Червона фіра”, і показував речові докази – самвидавні зошити й альманахи, щось таке.

Його власна збірка поезій починалася рядком “Будда сидів на високій могилі”. Я прочитав і гірко скривився. Моїх сил вистачило тільки на цей перший рядок. Ще в нього була із собою пачка фоток, чорно-білих. На них я побачив якихось не знайомих мені молодих людей у дивних позах. Сергій пояснив, що це студентський самодіяльний театр і він поставив мої “Рекреації”.

“Оце от Ігор Пилипчук, – казав Сергій. – Він саме виконує монолог поета”. Я лише кивав головою і з усім погоджувався. Хіба в мене у “Рекреаціях” є якийсь монолог поета? А може, і є – важко згадати.

Сподіваюсь, я запропонував йому хоча б чаю. Але також не можу згадати напевно, хоч убийте.

Потім Сергій вирішив, що пора відкрити сеанс запитань і відповідей. Його цікавило різне: що нового в Бу-Ба-Бу і як там ЛуГоСад, і чи Семен Либонь з Пропалої Грамоти все ще у Польщі. Семен Либонь на той час був уже в Англії, про що я відверто йому сказав. Натомість Юрко Позаяк у Києві. Та й Віктор Недоступ також.

Ми поговорили настільки змістовно, наскільки це зі мною вдавалось. У мене склалося враження, що Сергій лишився нашою зустріччю цілком задоволений і навіть не зауважив усієї глибини моїх фізичних, а почасти й душевних страждань.

За якісь півгодини він зібрався йти далі. Цього дня в його планах був переїзд до Львова і  відвідини Віктора Неборака. Домашня адреса в нього, думається мені, була. Номер телефону дав йому я.

Якщо б ще увечері того самого дня ви запитали мене, чи все це відбувалося насправді, то я відповів би, що швидше за все воно мені приснилося. Хлопчина з Харкова, юний поет, увічливий і скромний дослідник літературного побуту? Мимолітний малолітній мандрівник вигаданою країною Бу-Ба-Бу? Тінь Рембо, Жан-Артюра, тонка і безшумна? Можливо, можливо. Можливо, так, а можливо й ні. Був чи не був, заходив чи не заходив?

Але був один вагомий матеріальний доказ – примірник самопальної поетичної збірочки, що відкривалася рядком “Будда сидів на високій могилі”.

Олександр Бойченко

Ого. Ще ніби вчора я писав про Жадана “Красивий і тридцятилітній”, а це вже йому сорок. І смішного, правду кажучи, в цьому мало. Хоча бувало за ці десять років і смішне. Тільки от, яку історію не згадаю – бачу, що вона може мати негативний вплив на молодих читачів, а також на правоохоронні органи відразу кількох країн. Ну, не знаю, хіба щось зовсім невинне згадати…

Наприклад, початок квітня 2005 року. Ми тоді були на стипендії у Варшаві. І запросили нас виступати в місто Торунь. А тут якраз помер Іван Павло ІІ. І ми його, ясна річ, поминали. А на 7 годину ранку у нас потяг до згаданого Торуня. Прибігаємо на вокзал, Жадан просуває голову у вікно кіоску, бо сушить, і каже… Ага, тут ще треба нагадати, що в польській мові є такі віддалено подібні слова, як лазєнка і льодувка. Тобто ванна і холодильник. Ну, і Жадан каже: “Попроше воде. Попроше з лазєнкі!”. Переплутав трохи, не кожного ж дня понтифіки помирають. Ми вже в потяг сіли, а пані з кіоску ще нам навздогін кричала, що у неї там нема «жадней лазєнкі». Нервова якась трапилася.

До речі, приїхали ми в Торунь, а організатори кажуть: “Добре, якщо вже приперлися, то виступайте. Але в країні жалоба, то ви давайте без тих ваших дурнуватих жартів, виступайте повільно й печально”. У мене дотепер перед очима дошка оголошень у Торунському університеті. Всі оголошення з неї зняли, залишили два великі портрети. На одному – Іван Павло ІІ і підпис, що жалоба і що всі розважальні заходи скасовуються. А на другому – Жадан і підпис, що сьогодні, такого-то числа о такій-то годині, поетичний вечір. Вечір той ми майже провалили і пообіцяли собі ніколи більше не виступати під час жалоби за папами римськими. І досі обіцянки не порушили.

Чи є ще щось, чого Сергій ніколи не зробить? Всі, звичайно, знають пісню “Любо, братци, любо”.

У мене вдома, особливо – якщо в гостях Жадан, ця пісня співається так: “Жинка атридаєт, вийдєт за другова, за маво таваріща Сєрьожу Жадана…”.

І от ми її так співаємо, а роки летять, і щось я вже починаю побоюватись, що даремно ми терзаємо струни й горлянки, бо втілити цей куплет у життя нам навряд чи вдасться.

Ірена Карпа

Колись, років вісім тому, прийшов Жадан і купа інших до мене в гості. Я ж така вся кулінарка і спец в азійській кухні зготувала їм курку карі.

То всі її ще їли якось, хвалили, а Жадан колупав якось без ентузіазму, виделкою ту курку розпихав, стримано казав, що смачно, але він просто не голодний.

А потім моя сестра-студентка не знайшла десь в закромах Родіни свій припасений на завтра Снікерс і твердо вирішила, що то його спиляв Жадан.

“Так от вона яка, українська література…” – шипіла мала.

 

 

 

Андрій Бондар

Сергій Жадан – неймовірно компанійський чоловік. Товариство, в яке він потрапляє, ніколи не буває штивним і добропорядним. Сергій завжди несе якусь неймовірну легкість, сипле жартами, іронізує. Він не тільки геніальний письменник, а ще й справжній Моцарт людської комунікації. Таке враження, що він уміє налагодити контакт і спілкування абсолютно з усіма.

Парадоксально, але такі його стани поєднуються з серйозністю, зосередженістю та глибокою задумою. Мабуть, це нормально для такої людини. Я неодноразово бував свідком його майстерних іронічних ескапад. Колись у середині 2000-х ми відзначали “Свято Винограду” в маєтку Юрка Винничука у Винниках під Львовом. Засиділися до ночі, як це часто буває під час Форуму видавців. Це був справжній бенефіс Сергія. Він підколював усе, що рухалось, жартував і вибухав дотепністю.

Особливо “дісталось” хазяїну дому, якого Жадан називав “дідом”. Проте Сергієві жарти ніколи не бувають образливими. Думаю, це теж його особливий талант. Але десь о 1:30 по нього приїхало таксі. Ми всі вийшли проводжати Сергія і, стоячи в коридорі, продовжували жартувати. Це тривало десь із годину. Таксист рахував “простій”, а ми “прощались”. І тут настав апогей. Обнімаючись із Винничуком, червоний від сміху Жадан робить кисле, скорботне обличчя і жалісливим голосом каже: “Ну, шо, дєда? Наступного разу на похоронах?”

Слід сказати, що досі всі живі та здорові. “Дєд” Винничук живий і всі ми ще досі живі.

Можливо, не останньою чергою завдяки Жадановому пересмішництву, яке всім нам подовжує життя.

З Днем народження, любий друже!

Джерело: INSIDER

comments powered by HyperComments