Майкл: Такі українці

19 серпня 2014, 14:40 | Опублікував: | Категорія: Роздуми, Світ
Поділитись:
facebook В Контакте twitter

Там немає відтінків. Там страшно. Фізично. Живий або ні. Життя чорно-біле буквально. Згарища, і світла немає, навіть вдень. Вони живуть, виживають. Там, в цих містах, де падають бомби, де стрільба, де руїни, де на вулицях майже немає людей, перехожих, живуть люди. Майкл: «Близький Схід»Живуть, тому що альтернативи немає, альтернатива – це смерть. Наші люди і наша земля. І наша війна, тому що там є такі люди, такі українці.

Вони вірять, надіються, мріють і пишуть. Читайте, тільки так весь цей біль, весь цей відчай, цей страх і можна відчути. Фотографія, відео – все це не те.

«Украина уехала и не взяла нас с собой. Так кажется.

Это глупо. Но так кажется….

Кажется, что она никогда не вернется….

Нас нет для страны, чье возвращение нам снится так,

что не хочется просыпаться.

Я все еще верю, что Украина вернется домой,

в Донецк, и поможет выздороветь городу

и своим детям».

Алекс Грін

Тут не можна так написати, тут інше життя, мирне, нормальне, буденне. Річ не в тому, що не цінують, що мають, що марнують її, Україну, все це так. Це пороговий стан, щоб так писати, чесно, треба бути там. Бід бомбами, в оточенні, коли ти в квартирі, в підвалі, пасивно з старими батьками, чекаєш, що буде далі. Це найгірше. Ти не воюєш, ти не біжиш, ти не борешся, ти стараєшся вижити так. Waiting for the miracle to come. Це Леонард Коен  і його відома річ.

Так пасивно. Не героїчно і пафосно. Померти не від кулі, а від того, що немає води, а на дворі плюс сорок. Померти, не попадаючи в хроніки, від розриву «забутої» міни,  не заповнюючи собою ефір телевізора, радіо. Викликаючи, в кращому разі жаль, в гіршому – звичайно, презирство від великої армії диванних вояків. Всі ці пояснення, що не всі люди воїни, не всі можуть тримати в руках автомат, кидатись на дзоти і підривати ворожі мости, не спрацьовує. І ще є мільйони й мільйони причин, які на війні означають так просто, два слова, і все: життя або смерть.

І так було завжди, і так було у всіх, а як буде – не знаю. Зараз у Польщі річниця, 70 років повстання в Варшаві проти нацистів. Ветеран того повстання, 84 річний історик Ян Чєхановський, написав, що чим далі тривали бої, ставлення до бійців з боку цивільного населення змінювалось від приязного до майже ворожого: «Самі гинете, то ще й нам чоловіків забираєте». Це слова однієї жінки. Мирної жительки.

В нас так багато критики на цих східняків. І невдячні такі, і допомогу ти їм надавай, бо воюють за них, а якщо і звільнили, то чують лиш «нарешті, що мир!» і байдуже, що у них тут – Китай, Польща, Росія, Австралія, чи Україна.

У нас не показують тих молодих, хто кричить «не піду на війну», тих жінок, що готові сховати своїх:  чоловіків, синів, батьків. Про воєнкомів і таксу, яку беруть з тих батьків, що хочуть відмазати, також мовчать. У нас забули, що пів-Чернівецької області має паспорт чужої країни. Це не зрада, це так – всі ми люди, всі ми хочемо жити. Краще жити, в Європу без візи, навчання десь там, і робота престижна, а головне – щоб платили, нормально, краще багато, щоб платили. Ми всі хочемо жити добре. 

А їм так багато не треба. Їм треба так мало, щоб не було війни, і щоб повернулась вона. Щоб Україна, вернулась у їхнє місто, “к своим детям“.

Джерело: Zbruc

comments powered by HyperComments