Тарас Прохасько: Свобода на піддашші

19 квітня 2014, 07:39 | Опублікував: | Категорія: Важливо, Місто, Околиці, Роздуми
Поділитись:
facebook В Контакте twitter

Кілька днів тому один з найповажніших українських журналістів звернув мою увагу на те, що життя певних понять у нашому теперішньому суспільстві підлягає, очевидно, певним впливам. За якими стоять певні тенденції. За якими, звичайно, стоять певні люди… І так далі, і тому подібне…

Тарас Прохасько: Свобода на піддашші

Властиво, йшлося про свободу.

Я послухав, промовив це чарівне слово сам для себе і зауважив, що дійсно давно не чув цього слова в серйозному вживанні. Асоціації відразу спрямовували в різні мобільні телефони, пепсі, спрайти, ще якісь реклами ще якихось споживчих товарів. Але ж це не свобода. Це – несвобода, неволя врешті-решт.

Приреченість на свободу вибору.

Справді, про свободу майже не говориться. А синонімом волі стає безпробудна козаччина.

Ніколи не думав, що символом свободи стане для мене Рузя. Вона називалася Розалія, але так звучала лише в документах (радянських документах, де були ще й по батькові, прізвище, місце і рік народження, національність і (!!!) прописка). Те, що вона попри це все залишалася Рузею, хоч і на Ви, було вже першим ступенем її вільності. Далі – більше. Воістину, хто останній, той буде першим.

Бо за правилами гри цього світу Рузя була упосліджена.

Сирота, яка із семи років тяжко ґарувала прислугою. Хатні роботи й ношення чужих дітей і інших тягарів припинили її ріст. Вона назавжди залишилася маленькою. Хоч працездатність її у багато разів перевищувала ККД найбільших моцурів.

Безпосередньо перед війною вона поселилася в нашій камениці. Допомагала робити роботи тим, хто в цій камениці мешкав. Виявилася настільки вірною і відданою, що вже не пішла нікуди з цього будинку. Може, її призначенням було дарувати його мешканцям підставові відчуття догляду, прив’язаності, вимогливості і незалежності.

Це вона безстрашно носила передачі в ізолятори НКВД.

Вона перестала ходити до церкви після 1946 року, незважаючи на те, що без церкви не могла обійтися. Вона так і не навчилася читати. Знову вияв певної свободи, бо за своє довге життя не прочитала жодної (!) радянської газети чи брошури.

У неї вдома (на піддашші, яке в 1937 році архітектори планували як пральню, але повоєнні комунальники визначили як однокімнатну квартиру) було кілька молитовників і кілька пар окулярів. Не вміючи читати, вона часом одягала окуляри і переглядала ще ті, правильні, молитовники.

Зимовими темними вечорами вона, як кішка, вилазила на пічку і сиділа там годинами. Те, що вона думала, підозрюю, було свободою попросту недосяжною.

Вона любила сформулювати собі якусь химерну фразу і повторювати її раз за разом кілька тижнів, не витрачаючись на порожні розмови. Але часом могла у цю свою фразу включити щось таке, про що неможливо було дізнатися з якогось іншого джерела. Скажімо, про вбивство Попелюшки.

Ще про свободу. Про великодню свободу. Про останніх, які будуть першими.

На Великдень до церкви не ходилося, бо церква була не та. На Великдень, відразу після родинної молитви і сніданку з освяченою у підпіллі крашанкою, поділеною на багато частин, обов’язково йшлося до школи, де чомусь перебувалося кілька годин без жодних на те причин. Не йти до школи можна було лише тоді, коли напередодні захворів. У такому разі, щоправда, котрась із учительок приходила додому.

У школі просто тримали. Говорили ні про що (вони навіть не знали, що можна запропонувати всупереч). У понеділок однокласники частували на великій перерві, тоді, коли пилося молоко, своїх учительок, своїх учорашніх церберів паскою, свяченими яйцями і канапками із шинкою.

Але перед тим, як піти до школи на Великдень, ми переживали одкровення від Рузі. Звичайно, вона тоді не думала про нас, вона не думала навіть про те, що це може бути її людським призначенням. Вільні не думають про невільників. Вільні знають, що вони розмовляють з Богом.

Замкнуте подвір’я старого багатоповерхового будинку. Теплий сонячний великодній ранок. Відкриті вікна. З піддашшя на повен голос радіо транслює Службу Божу з Ватикану. Потім – проповідь патріарха Йосифа Сліпого.

Рузя слухає радіо. Вона упосліджена в цьому суспільстві, тому може робити те, що їй належиться робити цього ранку. Їй можна робити те, чого не дозволяється нікому. А ми, збираючись після тайного швидкого сніданку до шкіл, на заводи, змагання з волейболу, цілий ранок причетні до того, що є повною свободою. Бо смертію смерть поправ…

Джерело: ZBRUČ

comments powered by HyperComments
Теґи: , , , , , , ,