Євгенiя Нестерович: Відчуття причетності

7 лютого 2014, 21:58 | Опублікував: | Категорія: Віртуальний світ, Важливо, Місто, Роздуми, Світ
Поділитись:
facebook В Контакте twitter

Дуже складно буває знайти своє місце у ґлобальних рухах. Тим більше, коли ти індивідуаліст і звик вірити тільки собі – а такими стали більшість з нас за останній час. Шукати в усьому подвійне дно, нечисті мотиви і підводні течії. Бо їх і справді є багато.

Євгенiя Нестерович: Відчуття причетності

Але ґлобальні рухи зазвичай керовані ґлобальними ідеями – тими, які вищі за ідеології чи партійні програми. А віра (бо ж ідея потребує саме віри) – це те, що можна тільки відчути, і майже ніколи – осмислити. Протягом останніх двох місяців я побачила кілька особистісних перетворень, і усі вони сталися не після розумування, але через пережиття. Відчути себе частиною чогось потужного і єдиного – це не обов’язково «стадний інстинкт». Це так само може бути переживанням синергії.

Соціальні мережі стають важливими показниками суспільних зрушень у сучасному світі з багатьох причин. Кожен з нас стає окремим комунікативним каналом, який транслює свої смисли та інформацію у світ, тією чи іншою мірою фільтруючи її і передаючи далі або зупиняючи інформаційну хвилю. Кожен – маленький фотон у великому промені. І що більше нас, то потужніший прожектор. Онлайн телебачення в режимі прямого ефіру виконує ще одну важливу функцію – відчуття присутності у центрі подій навіть для тих, хто географічно далеко. Моментальне «передай далі» створює ілюзію перебування у єдиному полі тут-і-тепер.

Проте навіть це – все-таки просто споглядання, а не залучення. Водночас, пряма дія – хай навіть найменша та найпростіша – дає набагато глибше відчуття. Мучитися совістю від того, що ти не можеш бути актуальною бойовою одиницею – ані депутатом, ані юристом, ані чоловіком у касці – означає повторювати задавнений національний комплекс про те, що «я нічого не вирішую». Вирішуй. І для цього не треба їхати в Київ. Розклей кілька листівок. Вигадай власну форму протесту і наповни її своїми смислами. Прийди на судове засідання, де невинному загрожує покарання. Не давай шоколадку паспортистці. Запроси сусідів без Інтернету в гості й увімкни їм Громадське або почитай вголос Українську Правду.

Молоді мами з візочками під Ратушею, лайки в соцмережах, ночівля під військовою частиною, прапор на вікні, чи навіть гарячий бульйон у лютий мороз не зроблять революції і навряд чи увійдуть у підручники з історії. Можливо, у ґлобальних масштабах навіть не дуже важать. Але ті, хто одного разу це зробив, знають, що вони натомість отримують. Відчуття причетності. Відчуття потрібного внеску. Відчуття спільноти і спільності. Бо попри те, що кожен з нас «сам собі знає», – людина лишається соціальною істотою.

І це значно полегшує переживання усього іншого – шоку, стресу, страху, роздратування. Хоч би вже через те, що частково компенсує неґатив позитивом. А крім того, дає перспективу. Бо потім, коли після перемоги почнеться щоденна робота, ви теж будете відчувати себе частиною творців. І цю Незалежність нарешті вже ніхто не назве «подарованою». Бо ми нарешті самі вирішували. Кожен з нас.

Джерело: ZBRUČ

comments powered by HyperComments
Теґи: , , , ,