«Ширка»

4 грудня 2013, 19:11 | Опублікував: | Категорія: Важливо, Світ, Статті
Поділитись:
facebook В Контакте twitter

Де тут євроінтеґрація? Загубили по дорозі. Може, ще повернуться і підберуть. Якщо зуміють, адже ухвалення рішень в коаліціях ускладниться. А де революція? За що на майданах стояв український народ? Революції буде ще менше, ніж євроінтеґрації.

«Ширка»

Хто зараз пригадає, з якими вимогами виходили люди на Майдан-2013? Спочатку це був Євромайдан. Вийшли журналісти-активісти та мешканці Фейсбуку. Після них перед у протесті повели професійні громадські активісти і студентство. Без політиків.

Вимагали підписання Угоди про асоціацію.

Незабаром зібрався мітинґ в іншому місці й під іншими гаслами. На Європейській площі парламентські політичні партії говорили про вибори, представляли кандидатів на мажоритарні округи, вигукували «Юлі — волю!» та «Банду — геть!». Стандартний набір нібито колись завершеного туру «Повстань, Україно!». Вимоги відставки уряду та імпічменту президента тоді здавалися так само недоречним доважком до баласту з інших вимог, які не стосувалися євроінтеґрації.

Після побиття молоді «Беркутом» в ніч на 30 листопада вимога залишилася одна: революція!

Люди нетерпляче слухають довгі промови політиків, перебивають їх радикальними закликами. Відставка президента Януковича тепер на першому плані.

Коли на Михайлівській площі вночі дівчина-волонтер розносила в кошику помаранчі, згадувалася Помаранчева революція. Це було явне запрошення причаститися. Спокуса велика. Тим більше, що у морозяному вечірньому повітрі нарізані помаранчі сильно пахли.

Один з рідкісних випадків, коли можна не погодитись із соціологом Євгеном Головахою. Тиждень тому він заявив, що цьогорічний Майдан менш маніпульований, ніж Майдан-2004. У 2004 році був загальновизнаний лідер, сильні парламентські партії, явна підтримка мільйонерів — усі можливості для маніпулювання. Проте, здається, тоді для народної ініціативи було більше місця.

От не повірю, що Євромайдан Янукович і його наближені самі організували. Мовляв, для того, щоб спровокувати і так невідворотний економічний крах у країні й перенести відповідальність за нього на опозицію. Не повірю хоч би тому, що Янукович не мислить такими категоріями, як країна, а тим більше — відповідальність за неї. Гроші, влада, безпека (вона ж таки — збереження першого і другого) —– ось і весь джентльменський набір.

З тих самих міркувань навряд чи можна обмежитися твердженням, що боротьба проросійського та проєвропейського вектора в його оточенні вихлюпнулася на вулицю.

А от у те, що затівалася нова інтриґа, яка переросла своїх конструкторів, повірити легше.

Лікарі й електрики кажуть, що нема гірше, ніж коли одночасно розвиваються дві хвороби або поломки. Тоді їх складніше виявити і правильно ідентифікувати.

Одні розхитують ситуацію заради повернення у владу чи її здобуття.

Несподівано союзниками у цьому виявляються люди тут і за кордоном, які ніби мали би бути опонентами. Інтереси частини олігархів біля Януковича збіглися з інтересами «реєстрової опозиції».

При цьому не гребують підставляти народ, у тому числі — підставляти під кийки. Підставляють свідомо. А у тих випадках, коли несвідомо — не можуть контролювати те, що самі засіяли і виростили.

Інші розхитують ситуацію заради розколу країни. Взяти під контроль її всю вони не можуть. І їхні господарі у Росії зрозуміли вже, що цілу Україну не проковтнути. Що ж, пробують відгризти бодай частину. За результатами засідань обласних рад на сході та півдні України розколоти країну не вдалося. Підтримав курс на конфронтацію хіба Крим з Севастополем. Проте такий сценарій вперше зі всією очевидністю винесений на порядок денний російської влади.

Тактики обох груп, які розхитують країну, ідентичні. Однією рукою — розхитувати, другою — підставляти людей. Що більше людей підставляєш, то більше емоцій та тривожності, то більша амплітуда розхитування. Що гірше, то краще, грубо кажучи.

Тактика традиційна і для опозиційних сил, і для зовнішніх супротивників. Проте за теперішніх умов постає велика питання, чи витримає українська нереформована заіржавіла центрифуґа такий ритм?

Причини для занепокоєння цілком реальні. У 2004 році Україна була на шляху економічного зростання. У 2013-му — спад. І то тоді буквально протягом кількох тижнів економічне становище погіршилося настільки, що теперішньому опозиціонерові Арсенію Яценюку в НБУ довелося вводити обмеження на банківські операції.

У 2004-му був перший досвід масового народного здвигу. І був він, футбольною мовою, як «відкритий футбол». Або, як висловився колись білоруський тренер Едуард Малофєєв, «щирий футбол». Ніхто не знає, що воно таке, але емоція зрозуміла.

У 2013 році люди більш зібрані і злі не тільки на владу, а й на весь політичний клас. Замість «Міліція з народом!» кричать міліціянтам «Ганьба!». Вимагають покарання конкретних винуватців і люстрації.

І опозиція, і влада, здається, переконалися вже, що вони не контролюють ситуацію. Не тільки в країні загалом, а й навіть у своїх лавах. Є надія, що це примусить їх діяти так, аби не довести до громадянської війни й територіального розвалу країни. Одним із чинників територіальної цілісності стали олігархи всіх таборів. Найкраще це видно на прикладі Донецька й області, у яких місцеві ради, очолювані людьми Рината Ахметова, не закликали президента до силового розв’язання.

Інформація про те, що парламент може ухвалити рішення про перехід до парламентської республіки, розставляє все на свої місця. Якщо Верховна Рада поверне законодавство, згідно з яким роль Президента буде меншою, з полегшенням зітхнуть олігархи. Нарешті здійсниться їхня мрія — щоб усе у них було і щоби їм за це нічого не було. Для народного контролю вони залишаться недосяжними, як і раніше. А контроль згори перестає бути для них якимось значущим чинником.

Відставка Миколи Азарова та його уряду в такому разі стануть своєрідною компенсацією Януковичу за втрачені повноваження, а головне — порятунком від вимог усунення його з посади.

Невідомо, чи Янукович уже настільки ослаблений, щоби прийняти такий сценарій. Якщо це відбудеться, то леґітимізація влади олігархів, яка почалася з впровадження так званої конституційної реформи у 2006 році, нарешті завершиться. Мрія, яку виношували «любі друзі» Віктора Ющенка, буде реалізована групою Дмитра Фірташа при Януковичу. З’єднувальною ланкою виступає Давид Жванія. При Ющенкові він був одним з ідеологів сильного впливу бізнесу на владу. При Януковичі як голова парламентського комітету готує необхідні організаційні та законодавчі рішення.

Де тут євроінтеґрація, запитаєте ви? Загубили по дорозі. Може, ще повернуться і підберуть. Якщо зуміють, адже ухвалення рішень в коаліціях ускладниться. Проте зрозуміло, що олігархічний обоз живе за своїми правилами.

А де революція? За що на майданах стояв український народ? Революції буде ще менше, ніж євроінтеґрації. Формально чи ні, але де-факто в українському політичному класі утворюється «широка коаліція» частини провладних сил з опозицією.

В принципі, така одностайність у ширшому розумінні існувала в політичному класі протягом тривалого часу — майже увесь період Незалежності. Країна може отримати більшу стабільність. Проте прикро, що здобувається це ціною відмови від цінностей, стократ проголошених демократичною опозицією. А також — втратою шансу на оновлення еліт. Усвідомлення того, що внаслідок масових виступів нагорі залишаться «ті, що вже були», які відповідно і діятимуть «як завжди», розохочує багатьох долучатися до протестів. Політика ще залишається на вулиці, але вже ввійшла у старе річище. Ті самі студенти та громадські активісти, ледве проявившись, залишаються поза основними процесами.

Під час акції «Україна без Кучми!» почали говорити не просто про зміну влади, а про зміну системи влади. Що воно таке — ця «система» влади, так до кінця і не ясно. Навряд чи перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління після Помаранчевої революції можна вважати зміною системи. Система працювала далі на тих самих засадах і з тими самими вадами — корумпованістю, неефективністю. Просто корупція від першої особи держави спустилася на півсходинки нижче і розбрелася по багатьох центрах олігархічного впливу.

Отже, і рокіровка нагорі, можлива внаслідок Майдану-2013, може стати ще однією зміною осіб при владі, але ніяк не зміною системи.

Годі й сказати, яка довга дорога звідси до зміни цінностей. Про цінності ми лише починаємо говорити. А без них нам не тільки у Європі не буде затишно. Без них життя всередині країни не можна буде якісно змінити.

Володимир Кухар

Джерело: ZBRUČ

comments powered by HyperComments
Теґи: , , , , , , , , , , ,